Звернення Президента України в четверті роковини початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну

Цей кабінет, ця маленька кімната в бункері на Банковій, – тут були перші мої розмови з лідерами світу на початку війни. Я тут говорив із Президентом Байденом і саме тут почув: «Володимире, є загроза, вам треба терміново залишити Україну. Ми готові в цьому допомогти». І я тут відповів, що мені потрібна зброя, а не таксі.

І не тому, що ми всі такі безстрашні чи такі сталеві. Ми всі – живі люди, і в той день усім нам, усім українцям, було і страшно, і боляче, і в багатьох був шок, і багато хто не знав, що сказати, але на якомусь… на якомусь невидимому рівні всі ми знали, що іншої України в нас немає. Це наш дім, і всі ми розуміли, що треба робити.

Це був такий вибір. Вибір, що тоді зробили мільйони українців та українок. Наші люди не підняли білий прапор, а захищали синьо-жовтий. І окупанти, які думали, що тут їх зустрінуть черги з квітами, побачили черги у військкомати. Наші люди обрали опір. І воїни наші – вони стояли міцно, і цивільні захищали міста, захищали наші села, вулиці, подвір’я, звичайні люди, абсолютно, живою стіною зупиняли колони техніки. І всі разом підказували заблукалій Росії єдину вірну дорогу.

Всі розуміли: кожне завтра треба здобувати. Україна повинна була стояти, стояти держава попри все. І попри все мала працювати наша Україна. Багато що робилося саме тут – ми ніколи раніше не показували цей об’єкт. Зараз він порожній, зрозуміло, а на початку війни… на початку війни тут були сотні людей.

Я працював тут, потім я підіймався наверх, я звертався до вас, до людей. Тут була наша команда, уряд, щоденні наради з військовими, дзвінки, пошук рішень – усе необхідне для того, аби Україна вистояла. Треба було доставляти зброю. Доставляли ліки, доставляли їжу в заблоковані ворогом міста. Аби було життя, за яке Україна так відчайдушно бореться.

І, чесно кажучи, ну, бувало по-різному, і тут звучала і офіційна мова, і нелітературна, бо кожен пакет допомоги, кожні санкції проти Росії, кожну партію зброї – усе це треба було реально… реально вигризати. Вигризати віру в Україну. Зробити так, аби світ включився.

І це був ключовий посил звернень до європейських країн, до Конгресу США, до більшості парламентів світу. І до людей, безумовно, до звичайних людей, до мільйонів в усьому світі: будьте з нами, будьте з Україною, вірте в нас, stand with Ukraine, be brave like Ukraine!

Ці заклики спрацювали, бо українці боролися так, що захоплювало подих. І спротив цей було видно з космосу. Це надихало, абсолютно, тож зовсім скоро всі побачили це синьо-жовте море – тисячі людей із нашими прапорами на площах Європи і світу.

І так поступово, важко, крок за кроком, по цеглині Україна зводила ту опору, яка дозволила витримати: коли ми вистояли перший день війни, найдовший у житті. А потім іще один. І ще один. А далі тиждень. Два. А потім… а потім – місяць. І ми побачили весну.
Ми вибороли її тоді, коли здавалося, цей лютий не закінчиться ніколи. Ми здобули свою першу весну під час великої війни. Це був переломний момент, і вперше тоді в кожного промайнула думка така: зможемо. Україна зможе.

Мені дуже подобається фраза, яку в той час репостив кожен. Такий своєрідний підсумок першого етапу повномасштабної війни, коли Україна сказала: «Ти думаєш, я стала на коліна? Я тільки зав’язала берці».

А попереду був шлях. І навіть у цьому протяжному тунелі не вмістити і мільйонну частину того болю, який Україна пережила за цей час. Болю, який Росія принесла в кожну нашу родину, в кожне українське серце.

Буча. Ірпінь. Бородянка. Братські могили. Гостомель. «Мрія». Харків. Миколаїв. ОДА. Каховська дамба. Запорізька АЕС. Кременчук і Кривий Ріг. Тернопіль і Львів. Оленівка. Часів Яр. Київ. «Охматдит». Краматорськ. Вокзал. Іграшка. Маріуполь. Драмтеатр. Напис «Діти». Одеса. Багатоповерхівка. Дівчинка. Три місяці. Вільнянськ. Пологовий. Немовля. Два дні…

Чоловіки так не воюють. Люди так не вчиняють. Українці цього не забудуть. І нехай ці кадри бачать усі, кому не тисне совість, хто досі простягає руку російському злу й досі купує в Путіна нафту.

Але весь цей час ми не даємо гніву з’їсти нас зсередини, українці перетворюють власну лють на енергію для боротьби й доводять: можна змусити нас спуститись у сховище, але неможливо загнати Україну під землю назавжди. Ми неодмінно підіймаємось, повертаємось, ми продовжуємо боротися, бо боремось ми за життя. За право стояти на своїй землі, дихати своїм повітрям. І Україна добре знає ці відчуття, коли попри все після відбою ми піднімаємося нагору й коли з бомбосховища разом із нами підіймається надія, летить до неба завжди, коли вгору здіймається український прапор – коли він повертався і повертається туди, де має бути по праву.

І це наступний важливий етап нашої боротьби, коли Україна не тільки вистояла й не лише тримає оборону, а коли Україна дає здачі. Коли історію творили цілі міста. Міста-герої. Міста героїв. Які йшли вперед. Були перші наступи, перші успіхи й те, що неможливо забути: перші очі – очі українців, які дочекалися своїх. Балаклія, Ізюм, Куп’янськ, Херсон. І всі бачили, як гнали окупантів із Київщини, гнали із Сумщини, Чернігівщини. І всі дізналися про український телепорт для ворогів на той світ – Чорнобаївку. Бачили, як російські ультиматуми ставали жестами доброї волі. Як Зміїний знову став нашим.

Як слово «бавовна» отримало нове значення, і як ми раділи, коли першу «бавовну» почули на Росії. Це не злорадство, просто так українською звучить справедливість. Звучить «стугною», «вільхою», «нептуном» і гуркотом, із яким крейсер «Москва» йшов на дно. Тоді це була подія, згодом – традиція.

І мало що ще гріє українцям душу так, як кадри палаючих військових об’єктів ворога та його НПЗ. Коли це сталося вперше, це були великі новини. Зараз – майже щоденні.

І те, що раніше здавалося фантастикою, тепер стало нормою. «Петріоти», «айріси», «насамси», F-16. І дещо більше: наша зброя, наша далекобійність.

Просто усвідомте: Україна пройшла шлях від точки, коли нам передавали «броніки», до точки, коли ми самі робимо більше 3 мільйонів ефпівішок на рік. Від часів, коли ми захоплювалися «джавелінами» й «байрактарами», до дня, коли в нас є свої «січень», «гор», «вампір», «паляниця», «пекло», «рута», «фламінго». Від прохання закрити небо до здатності збивати сотні «шахедів» за ніч. Від їжаків та укріплень на вулицях Києва до Курської операції та «Павутини».

Але й цього недостатньо – ми будемо робити більше, бо Росія не зупиняється, на жаль, і воює всіма методами проти миру, проти нас, проти людей.

Путін розуміє, що не здатен перемогти Україну на полі бою, і «друга армія світу» воює з багатоповерхівками й електростанціями. І зараз українці долають найважчу зиму в історії. І терор майже щоночі. І я не знаю, хто б іще таке витримав, не посипався, не похитнувся. Українці це роблять. Це велика втома, безумовно. Який іще народ може так? Попри війну, всі ці атаки, всі випробування перемагати зло, перемагати зневіру, розпач. І триматись. І триматись у єдності.

І при всьому цьому – здобувати результати всюди. Щоразу після атак відновлюватися. Щоразу наповнювати ракетами нашу ППО. Щоранку йти на роботу. Постійно тримати позиції. Говорити зі світом на рівних. Здобувати кандидатство в ЄС, повертати додому тисячі наших полонених. І кожен міжнародний майданчик – від Давосу до ООН – робити проукраїнським. Робити голос України у світі гучним, перемагати на «Євробаченні», забирати «Оскар» і «Бафту», бути абсолютними чемпіонами світу з боксу й доводити, що українці мають честь найвищої проби – набагато дорожчу, ніж будь-яке золото цього безхребетного МОК.

Із кожного такого вчинку, з усіх таких кроків, здобутків, маленьких перемог складається велика Україна. Велика, бо в неї є ви. Люди, які надихають планету.

Ми пам’ятаємо, як перші іноземні лідери прибували в Україну на початку цієї війни. І термін «офіційний візит» навіть на йоту не може передати, чим були ці зустрічі для нас. Ми зрозуміли, хто нам дійсно брат і друг, хто не побоявся, не завагався, хто зберіг ім’я і не переживав, як не сердити Путіна. Я хочу подякувати кожному лідеру, який обрав світлий бік історії – обрав Україну. У Європі, США, Канаді, Японії, Австралії. Всім, всім, хто з нами.

І я дуже хочу одного дня прийти сюди з Президентом США. Я точно знаю: тільки побувавши в Україні й побачивши на власні очі наше життя і боротьбу, відчувши наших людей і ось це море болю, – тільки так можна зрозуміти, про що ця війна насправді. І через кого. Хто тут агресор. На кого потрібно тиснути. Зрозуміти, що Україна захищає життя, воює саме за це. І це не вулична бійка. Це напад хворої держави на суверенну, і зрозуміти, що Путін і є ця війна. Він – причина початку й перепона для її закінчення. І ставити на місце треба саме Росію, щоб справжній мир був.

Кажуть, час лікує. Я не впевнений. Принаймні я не знаю, скільки часу треба, аби загоїти всі наші рани. Всі ці болісні питання «скільки?», від яких пече всередині. Скільки виплакано сліз? Скільки атак, підступних ударів? Скільки шрамів на серці? Скільки прапорів на наших кладовищах? Скільки імен?

Да Вінчі. Грєнка. Джус. Жека. Тихий. Норд. Петриченко. Мацієвський. Матрос Віталій Скакун. Льотчик Олександр Оксанченко. Дар’я Лопатіна, Дельта. Лана Чорногорська, Саті. Юлія Березюк. Маргарита Половінко. Тисячі, тисячі героїв, які віддали життя, аби жила Україна. Наші воїни-оборонці. Наші янголи-охоронці.

Я впевнений, вони точно розповіли Богові всю правду про цю війну. Про те, як ми захищаємось. Захищаємо свою землю, життя, незалежність, свою культуру, історію, свою Софію, своїх людей. Тисяча чотириста шістдесят два дні повномасштабної війни. Дванадцять років від початку агресії Росії. Для когось – ціле життя. Безумовно, ми всі хочемо, щоб війна закінчилась. Але ніхто не дозволить, аби закінчилась Україна. Ми хочемо миру. Сильного, гідного, довгого. І перед кожним раундом перемовин я даю нашій команді дуже чіткі директиви. Це завжди йде закритими указами, але точно не розкрию державну таємницю, якщо скажу головний мій посил: не обнулити всі ці роки, не знецінити всю боротьбу, відвагу, гідність, усе, що Україна пройшла. Не можна, не можна це віддати, забути, зрадити. Саме тому стільки раундів перемовин і битва за кожне слово, за кожен пункт, за реальні гарантії безпеки, щоб угода була сильною. Історія дивиться на нас уважно. Угода має бути не просто підписана, має бути прийнята – прийнята українцями.

Дорогий народе!

Сила, яка тримає нас усі ці роки, – це ви, наші люди. Наш спротив – це ви. Українці. Українки. Кожен, хто не здається. Може, очі наші і втомлені, але спини непохитні. Я хочу подякувати кожному й кожній, хто тримає на своїх плечах незалежність. Кожному воїну – за силу. Вашим батькам, дітям, дружинам, чоловікам – за витримку. Я дякую всім, хто своєю працею робить Україну сильнішою. Хто повертає в наш дім світло й тепло. Хто лікує, волонтерить, хто навчає. І хто вчиться в університеті або у школі. Та вчиться найголовнішого – бути людьми, бути українцями. Я пишаюся вами. Я вірю в кожного й кожну. В усіх, до кого без жодного перебільшення я маю честь звертатись: великий народе великої України.

Згадуючи початок вторгнення і дивлячись на сьогоднішній день, ми маємо повне право сказати: ми захистили незалежність, ми не програли державність, Україна існує, і не лише на карті. Україна – суб’єкт міжнародних відносин. Наша столиця є, стоять Харків, Суми, Чернігів, Дніпро, Запоріжжя, Краматорськ, Одеса, Львів, інші міста. Путін не досягнув своїх цілей. Не зламав українців. Не переміг у цій війні. Ми зберегли Україну, і ми зробимо все, щоб здобути мир. І щоб була справедливість.

До весни менше тижня. Ми долаємо найважчу зиму в історії. Це факт. І це дуже непросто. Непросто всім вам. Але так само, як у перший день війни, ми продовжуємо будувати своє завтра – крок за кроком, справа за справою, здобуток за здобутком. І кожен результат, кожен успіх, кожне наше «Україна змогла» – заслуга всіх вас. Українського народу.

Слава Україні!