Феодосій Роговий – 100-річний ювілей
З метою консолідації та формування історичної свідомості Українського народу, збереження національної пам’яті, відповідно до постанови Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках» від 21.12.2023 № 3536-IX, на державному рівні заплановано проведення заходів із відзначення та вшанування пам’ятних дат і ювілеїв низки видатних особистостей.
Серед них – уродженець Полтавщини, відомий український письменник Феодосій Роговий, 100-річчя з дня народження якого відзначається цього року.
Незадовго до смерті письменника (04.05.1992) його роман «Свято останнього млива» був удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.
«…Можна писати з голови і з серця – думок в голові накопичується так багато, в уяві стільки образів, що вирази не точні, неплавні, і грубі. Можливо, помиляюся, але я зупиняю себе завжди, коли починаю з голови, і пишу тільки з серця…», – зізнавався Феодосій Роговий.
Вшановуючи пам’ять письменника, пропонуємо невеликі уривки з роману Феодосія Рогового «Свято останнього млива», про який Олесь Гончар сказав: «Твори такого рівня не часто з'являються в українській літературі».
«Дичка цвіла щороку і рясно, не боялася ні заморозку, ні спеки. Приходила пора, і на ній з’являлася терпка забрость, що потім довго-довго наливалася – мовби не соком, а розтопленим оливом. Ставали грушки твердими, камінцюватими. Дозрівали потім знехотя, і не брала їх ніяка червоточина - виростали однакові, мов картеч, завбільшки і кольором зеленавого присмерку. Вже минала Покрова, не ставало зовсім листя на деревах - лишень тоді вони дружно сипалися в глинище, густо всівали землю кругом стовбура.
На них ніхто не ласився, не збирав, бо всі визнавали, що та, колись куркулева дичка, за неписаним законом належитъ Сидорові Охмалі - високий такий чубатий чоловік на окулярах, за всякої погоди ходив простоволосий і в юпці, накликаючи на себе незлі глузи місцевих гумористів та різнодуми поміркованих. Тільки він один на все село вмів робити начиння до хатніх верстатів, і за це Сидора поважали, навіть гордилися ним, коли хто з сусіднього села допитувався до його оселі, щоб замовити блят чи і всю ткацьку примусію.
Груша відійшла до нього ще тоді, коли маєтні господарства розпродували од полотна до хати, а дерева – плодоносні, непродажні дерева – наймалися як люди, і могли переходити з одних рук до інших…».
(Роговий Ф. Свято останнього млива: романи. – К. : Пульсари, 2015. – 670 с.)
